"Поезія - це завжди неповторність..."

                                          Ліна Костенко 

"І як тепер тебе забути..."

І  як  тепер  тебе  забути?
Душа  до  краю  добрела.
Такої  дивної  отрути
я  ще  ніколи  не  пила.
Такої  чистої  печалі,
такої  спраглої  жаги,
такого  зойку  у  мовчанні,
такого  сяйва  навкруги.
Такої  зоряної  тиші,
такого  безміру  в  добі!..
Це,  може,  навіть  і  не  вірші,
а  квіти,  кинуті  тобі.

 

"Мабуть, ще людство дуже молоде..."

Мабуть,  ще  людство  дуже  молоде.
Бо  скільки  б  ми  не  загинали  пальці,  -
XX  вік!  -  а  й  досі  де-не-де
трапляються  іще  неандертальці.


Подивишся:  і  що  воно  таке?
Не  допоможе  й  двоопукла  лінза.
Здається  ж,  люди,  все  у  них  людське,
але  душа  ще  з  дерева  не  злізла.





"Очима ти сказав мені: люблю..."

Очима  ти  сказав  мені:  люблю.
Душа  складала  свій  тяжкий  екзамен.
Мов  тихий  дзвін  гірського  кришталю,
несказане  лишилось  несказанним.

Життя  ішло,  минуло  той  перон.
Гукала  тиша  рупором  вокзальним.
Багато  слів  написано  пером.
Несказане  лишилось  несказанним.

Світали  ночі,  вечоріли  дні.
Не  раз  хитнула  доля  терезами.
Слова,  як  сонце,  сходили  в  мені.
Несказане  лишилось  несказанним.  




"Я хочу знати, любиш ти мене..."

Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене,
чи  це  вже  сон,  який  уже  не  сниться?
Моєї  долі  пекло  потайне,
моя  сама  від  себе  таємниця!

Чи  ти  за  мене  душу  віддаси,
чи  розміняєш  суєтно  і  дрібно?
Краса  –  і  тільки,  трішечки  краси,
душі  нічого  більше  не  потрібно.

Чи,  може,  в  цім  калейдоскопі  літ,
де  все  нещадно  звичне  і  щоденне,
ти  просто  мені  дивишся  услід
і  трохи  любиш  сни  свої  про  мене?



Немає коментарів:

Дописати коментар